Я неймовірно боялась здавати кров. Коли це зробила вперше, мені було 19, я здала того разу кров тільки для того аби побороти свій страх. Досі не забуду той день коли я прийшла в лікарню, як мною трусило, навіть коли брали лише пробу з пальця, мене підкидало ни стільчику у кабінеті медичної сестри. Не змогла себе опанувати, та нічого у такому збудженому, м'яко кажучи, стані, я опанувавши емоції та не себе, я це зробила.

Як тільки мені зав'язали пов'язку, я вилетіла з лікарні немов вжалена, та тільки вийшовши на вулицю зробивши перші ковтки повітря, не можу пояснити свій емоційний стан. Відчуття радості ніби зсередини розперало мене, і тут до мене прийшло розуміння що я справді комусь допомогла, я не просто переборола себе а комусь дійсно допомогла, можливо навіть врятувала життя.

І після того я зрозуміла, що ти стаєш дійсно щасливіший, допомагаючи комусь, просто так, безкорисно. Та кожного разу коли я здаю кров чи її компоненти, я хвилююся і тремчу ніби вперше, але ж після цього такий захват, що ти врятував когось.