Коли моя дружина завагітніла, ми дізнались, що маємо однакову групу крові — першу з негативним резусом. Це доволі рідкісна кров. Я відчув це ще у дитинстві, коли потребував переливання, а відповідна група з усієї родини була тільки у діда. Тому щоразу, коли чув заклики здати першу негативну, відгукувався, але постійним донором не був. Вагітність дружини це змінила. Однією пробною донацією ми не обмежились: ходимо в Центр крові по черзі раз на три місяці.

«Передавайте привіт дружині» — кажуть мені. «Привіт чоловікові!» — кажуть їй.

Мій особистий топ міфів, які я колись чув про донорство. Перший: через голку під час донації можна чимось заразитись. Це неправда, всі інструменти стерильні та індивідуальні. Другий: що донорство викликає звикання. Я б сказав, що це частково правда, бо організм звикає відновлювати певну кількість крові.

Всю ту їжу, яку я люблю їсти на сніданок, у день донації їсти не можна. Це для мене важко. Але допомагати людям важливіше, тому п’ю солодкий чай з печивом і якомога раніше приїжджаю до центру крові.

У мене активна робота, тому допоки беруть кров, вже встигаю відповісти у месенджерах на термінові повідомлення. Вихідні я ніколи не брав. Все, що мені потрібно від Центру — це довідка для відділу кадрів.

Думаю, що під час воєнного стану для тих, хто може бути донором, бути ним — це обов’язок. Для людей, які потребують операцій, кров є недоступним ресурсом. Її можна отримати тільки від іншої людини.