Раніше я дивився на донорів як на Людей з великої літери, які рятують чиїсь життя. Тепер, коли в мене за плечима 28 донацій крові й стільки ж — тромбоцитів, до мене самого звертаються за порадами друзі, знайомі й колеги.

Вперше я пішов здавати кров у далекому 2007 році, коли знайомий шукав 5 донорів для родича, який потрапив у ДТП. Не пам’ятаю, чи дотримувався я тоді необхідних рекомендацій, але під час донації запаморочилося в голові, й лікарі вимушено зупинили донацію, зібравши лише 250 мл. Вставши з крісла, я відчував втому і провину через те, що моєї крові недостатньо. Але операція пройшла успішно і все закінчилося добре.

Після перерви у 4 роки я знову почув від знайомих про пошук донорів для хворої дитини й вирішив долучитися. Цього разу, дотримавшись дієти й гарно поспавши, кров я здав легко й чудово. Тому прийняв рішення робити це регулярно, а не лише за закликом, адже існує багато людей, яким потрібна кров і про яких ми не знаємо.

Коли після телефонного дзвінка зі станції переливання крові я приходжу на донацію і читаю у своїй анкеті прізвище пацієнта та назву відділення, куди піде моя кров, думаю про історію кожної такої людини, про те, скільки надії вона та її сім’я покладають на переливання, і щиро сподіваюся, що моя донація допоможе пришвидшити одужання та виручить у важкій ситуації. Я справді пишаюся кожною донацією, а кохана дружина — мною.