У моєму студентстві гуртожиток, обласна лікарня і Центр крові знаходились поряд. Щоранку, перед відкриттям, біля Центру вишиковувалась черга сумнівних на вигляд чоловіків — мисливців на легкі гроші. Іноді до них приєднувались студенти, щоби законно пропустити один день навчання. Я не уявляла себе в цій компанії й мало задумувалась про донорство тоді.

Роки потому я побачила пост на сторінці місцевого фонду, який опікувався онкохворими дітьми. Вони потребували крові четвертої негативної групи. Це був мій перший свідомий досвід донації.

Я не з них людей, хто відвертається, коли проколюють вену. Я з тих, хто вміє знайти цю вену на іншій людині. Тому ніяких проблем з атмосферою чи самим процесом донації крові у мене не було. Що очікувала, те й отримала.

Насправді працівники Центру крові роблять все, щоб досвід донації був позитивним. Мене завжди вражає, наскільки детально вони розповідають про кожен етап, і як щиро дякують донорам. Хоча це ж ми маємо їм дякувати? За всю цю роботу у вихідні, свята і понаднормово.

Наразі потреба у крові постійна і дуже глибока. Ви просто уявіть собі відчай родичів людини, яка помирає від втрати крові, яку нічим замінити. Це молоді хлопці з фронту, це діти. Тому я вважаю, важливо розповідати про свій донорський досвід. Так мені вдалося залучити сестру свого чоловіка, яка теж має негативний резус.

Для мене наразі донорство — це добра справа, яка ідеально поєднується з роботою і вихованням маленької дитини. Я повернулася до донацій приблизно через рік після того, як стала мамою.