Вперше я здавала кров у студентстві, коли одна з наших дівчат потрапила в аварію, і ми всією групою пішли в Центр крові. Мені паморочилось у голові, було погано, тому мені сказали більше не приходити.

Через багато років я робила хатні справи і почула по телевізору, як батьки просять допомогти їхній донечці — здати кров певної групи. Моєї групи. Я подумала: “А чому б не спробувати знову, якщо я можу врятувати дитину?”.

Того разу все було інакше. Донації стали регулярними.

У мирні часи я брала в день здачі вихідний, але нині почуваю себе добре, тому обходжусь без нього. Поснідала зранку, випила чай, приїхала до центра крові. Здала. Після того відпочила трішки — і до роботи.

Поки лежу на кушетці, думаю про щось позитивне. Наприклад, що моя кров — це чиєсь збережене життя. Якби можна було зараз здавати кров частіше, то я б це робила. Адже цього потребують і дітки, і важкохворі, а особливо поранені військові.

Мій приклад надихнув сестру теж стати доноркою.