На сьогодні донорство крові – безпечна та винятково важлива процедура. Мільйони громадян здають кров з власної ініціативи. У світовій практиці нормалізується процедура безадресного донорства, коли людина просто здає кров на потреби пацієнтів. Але який шлях пройшла сама практика донорства?

З чого почалася історія донорства та переливання крові?

У працях Плінія та Цельса можна зустріти згадки про те, що людям з епілепсією та порушеннями психіки приписували випивати кров. Достеменно невідомо про результати такого лікування, але дослідження в цьому напрямку не припинялися. Перші важливі відкриття у сфері донорства були зроблені ще у 1628 р., адже тоді В. Харві оприлюднив інформацію про закон кровообігу та дав значний поштовх для можливості розробки методу переливанні крові.

Перші в світі експерименти з переливання крові науковці провели в середині 1660-х років в Англії. Процедура була проведена між двома собаками та мала жахливий вигляд: зв'язавши тварин, вчені переливали кров із артерій і вен на шиї через трубки, зроблені з гусячого пір'я. Експериментатор регулював потік крові, відкручуючи та закручуючи пов'язку навколо кровоносних судин істот. Кров собаки-емітента витікала з його сонної артерії у вену на шиї собаки-реципієнта, а власна кров реципієнта витікала з його сонної артерії в резервуар.

«Переливання завершилося, коли собака-емітент почала плакати, упадати в конвульсії та нарешті померла», – написав лікар Р. Лоуер у найстарішому науковому журналі Philosophical Transactions (1666).

Через кілька років натураліст Р. Бойл у Philosophical Transactions опублікував серію запитань щодо впливу переливання на собаку, яка отримує кров. Учений, як і багато натурфілософів, чиї праці були опубліковані в Philosophical Transactions, був членом Королівського товариства. Дослідника цікавило, чи переливання крові може викликати фізичні, розумові та психологічні зміни в тварини-реціпієнта. Він порушив наступні питання:

• чи переливання може змінити породу собаки?;
• чи зміниться темперамент собаки?;
• чи може «люта» собака стати «боязкою»?;
• якщо переливати кров від голодної собаки, чи буде реціпієнт теж голодний?;
• якщо собака тренована, чи можуть ці навички стертися при повторних переливаннях із ненавчених собак?;
• чи впізнає собака з новою кров'ю свого господаря?"*

Для Р. Бойла переливання означало трансформацію самої субстанції та було біологічним процесом. Як зазначив Х. Такер у своїй книжці «Кров: Повість про медицину і вбивства в ході наукової революції», питання дослідника скоріше відображали його інтерес до алхімічної трансмутації. Багато часу Р. Бойл був зайнятий дослідженнями в сфері езотеричної науки, що передувала сучасній хімії. Він активно шукав «філософську ртуть» – реакцію, яка перетворить неблагородні метали в золото. У трансфузійних дослідженнях також бачив можливості для алхімічних перетворень живих істот.

Далі дослідники прагнули спробувати перелити крові людині. Дебати щодо цієї процедури тривали цілий рік. Оскільки процедура найчастіше вбивала емітента, переливання від людини до людини було неможливим. Учені вирішили, що першим донором крові для людини може стати вівця. Процес пошуку людини-реціпієнта був дуже кропіткий. Королівське товариство шукало для свого експерименту хвору людину: в такому разі їхнім аргументом було припущення, що переливання може поліпшити здоров'я пацієнта. Також це мала бути освічена людина, яка би достовірно визначила вплив переливання на свій організм. Науковці зупинилися на А. Когі, який був психічно неврівноваженим, але освіченим, знав латинь і певний час був священослужителем.

Стипендіати Королівського товариства припустили, що переливання крові може «навести лад» у голові реципієнта. Наприкінці 1667 року експеримент був здійснений: А. Когу заплатили 20 шилінгів за операцію. Реципієнт отримав 9 чи 10 унцій крові вівці, що переливали медики від одного тіла до іншого через пір'я, з'єднане срібними трубами. Через кілька днів чоловік повідомив латиною про наслідки переливання, але його звіт не вважали повністю достовірним, оскільки бачили, що свій гонорар він витратив на алкоголь. Його визнали абсолютно непридатним для свідчень про вплив переливання. Через кілька місяців у Франції під час ще одного експерименту реципієнт помер після процедури (його отруїли миш'яком лікарі, які виступали проти переливання крові). Публіка почала висміювати всі спроби лікарів удосконалити процес переливання, і цей негативний суспільний резонанс відклав дослідження у даній сфері ще на століття.

У червні 1676 Т. Шадуелл опублікував текст своєї популярної п'єси «Віртуоз», яка висміювала переливання крові від овець до людини. У драматичному творі Н. Гімкрак продовжив оригінальний експеримент Лоуера, повністю переливши кров від здорового бульдога до паршивого спаніеля. За сюжетом, здоровий бульдог став облізлим спаніелем і навпаки. Стипендіати Королівського товариства, які побачили п'єсу, заявили, що почуваються глибоко ображеними. Р. Гук сказав, що люди в авдиторії витріщалися на нього та вказували пальцем під час виступу, на якому він був присутній. Цей епізод підтверджує невдачу Королівського товариства та неготовність публіки підтримати прорив.

15 червня 1667 року французький лікар Жан-Батист Дені, що був особистим лікарем Людовіка XIV, перелив 12 унцій овечої крові хлопчику, що страждав на лихоманку, і той швидко одужав. Щоправда, подальша доля пацієнта після фіксації одужання невідома, як і достепенно невідомо, за якими критеріями факт одужання був встановлений. Незабаром Дені знову перелив овечу кров робітникові, котрий буцімто теж вижив після процедури. Двом наступним пацієнтам лікаря пощастило менше: шведському баронові Густаву Бонде було зроблено два переливання, після чого той помер, а француз Антуан Моруа помер після третьої процедури. Пізніше, коли дружина Моруа звернулася до суду, той встановив, що насправді її чоловік помер від отруєння миш'яком. Однак Дені все ж залишив медичну практику.

Незважаючи на це, завдяки двом вдалим експериментам Дені інтерес до практики переливання крові не згасав, а процедуру вдосконалювали. У 1818 році Дж. Бланделл здійснив перше переливання крові від чоловіка до дружини. Жінка мала всі шанси померти від післяпологової кровотечі, проте завдяки сміливому експерименту була врятована. У 1832 році цей досві успішно повторив Акушер Г. Вольф, завдяки чому породілля також вижила.

1900 рік важають знаковим у медицині, адже тоді К. Ландштейнер відкрив три групи крові, за що через 30 років отримав Нобелівську премію. Рік потому його колеги додали до вже існуючого списку четверту групу. Ще через шість років А. Гектоен припустив, що переливання крові будуть безпечнішими, якщо перед процедурою робити тест на сумісність. Тоді науковці визначили, що кров передається спадково.

У 1912 році затвердили поняття універсального донора (перша група крові) та універсального реципієнта (четверта група), а через два роки науковці винайшли антикоагулянти, які давали можливість заморожувати кров. Першу систему зберігання донорської крові в банку крові було створено в Радянському Союзі у 1930 році.

Сім років потому перший банк крові відкрили в Америці. Прориви в галузі досліджень крові цього періоду включали відкриття резус-фактору та отримання знань про склад крові – еритроцити та плазму. Окремі компоненти крові зберігаються довше та якісніше, ніж цільна кров, що дозволило банкам задовольняти потреби населення. К. Суонсон у своїй книзі «Банкінг тіла: Ринок в крові, молоці і спермі в сучасній Америці», розповів про лікаря Б. Фантуса з Чикаго, який у 1937 р. першим назвав сховище донорської крові «банком». Щоправда, у перших банках крові в США лікарі відокремлювали кров темношкірих донорів від інших, бо вважали, що кров несе з собою силу для расової трансмутації. Також деякі вчені вважали неприпустимим використання крові гомосексуальних людей.

Друга світова війна дала поштовх для вчених і хірургів для подальшого поліпшення якості переливання. Тисячі поранених солдатів були врятовані завдяки донорській крові. Такий успішний досвід призвів до створення банків крові у США з метою постійної допомоги для шпиталів і лікарень.

Упродовж десятиліть науковці винаходили різні фактори для покращення зберігання та переливання. Було винайдено кращі антикоагулянти, що значно збільшило термін придатності крові та її компонентів, змінено методи її забору й утримання, а вдосконалення технологій аналізу крові дозволило уникнути зараження реципієнта смертельними захворюваннями.

Наразі існує чотири види донорства крові: цільна кров, плазма, тромбоцити, еритроцити. Донорська кров потрібна вагітним і дітям, онкохворим, пацієнтам під час операцій, жертвам серйозних травм. Детальніше про це читайте в нашому матеріалі.

Що роблять із кров'ю після донації?

Після того, як донори здали кров, на гемаконі роблять необхідні помітки. Кров зберігають і транспортують до місця призначення. У лікарні її обробляють, тобто в центрифузі ділять на чотири компоненти (еритроцити, тромбоцити, лейкоцити та плазму). Потім ретельно тестують/перевіряють у лабораторії. Коли результати показують, що кров і компоненти крові є придатними, її відправляють на зберігання в холодильні камери.